Фразочка тижня

32. "В теорії немає різниці між теорією і практикою. А на практиці - є!", з книжки Джека Кенфілда (08.06.2012).

Всі фразочки

Так… радіо

Слухать радіо (Русский Рок онлайн)
Проект 365 (Мої 365)
02
Сер

Крим на мотоциклах 2008. Частина перша

Главная » Мої Подорожі, Обране » Крим на мотоциклах 2008. Частина перша

Настрій поїздки передав у кліпі.

Може й надихне,... на прочитання звіту по всій поїздці... :)

День 1 — 26.07.2008 (Субота)

Звісно ж я не встиг підготуватись за тиждень. Ні морально, ні матеріально. Мотик забрав тільки в п*ятницю. Але Саньок постарався — каркас для бокових сумок вдався на славу. Акуратний, продуманий, легкий і доволі міцний. Саньок, душевно тобі дякую!
Цепку Коля привіз ще в вівторок, коли я запросив їх зі Стасом на «посідєлки». Ладно ще, весь вечір пронити про якусь чєпуху, так він ще й на слідуючий ранок забув викласти мої запчастини і спокійнісінько поїхав з ними на Київ. Корочє, цепка, зірка і змінний окуляр для окулярів були в мене в четвер вночі. Коля, ти в своєму репертуарі!
В четвер в гості завітав Ігорьок. Душевно посиділи у відновленій бесідці за городом. Попили чаю з медом, поговорили про різне. Ігорьок, ти маладєц!
На роботі... Не те, щоб роботою завалений, але натхнення ніякого. І це вплинуло на моральну підготовку. Я вже думав вирушати не в суботу, як домовлялись, а в неділю. Але все вийшло як найкраще.
Дякуючи інженерним здібностям брата Сєрьоги, ми швидко зі всим впорались в суботу до обіда: заміна цепки і зірок, заміна оливи, швидко пристусували сумки до каркасу. Усьо чьотко! Можна їхати.
Але тепер змінюємо маршрут...

Їдемо не через Кременчук, а через Дніпропетровськ-Запоріжжя, з першою зупинкою десь перед Дніпропетровськом. От тільки дощ потрібно обігнати... Ми його не замовляли, але ж на Рожівку це не розповсюджувалось. Нас тут вже не мало б було бути.

Труби прогарчали «Бр-р-вай Рр-р-рожівка!» і ми з братом набирали швидкість, залишаючи за собою Бровари з районом і в*їзджаючи на своїх замєчатєльних моциках в Кримське двухнєдєльне турне.
Вискочивши на Харківську трасу взяли по 100 (км, не грамів, звісно ж) і тримали таку швидкість майже постійно. Особливо сподобалась Полтавщина — дуже колоритний Український край. Навіть з дороги. Уявляю, як тут цікаво погостювати. Проскочили, і фотки не зробили. Я ще сюди приїду.

Дві дорожні зупинки по Полтавщині: перша, в Пирятині — з*їли по снікерсу, запили соком апельсину. А шо дєлать (до сирзаводу їхать облом); і друга, в Решетилівці — коли проскочили поворот до Дніпропетровської області. Доречі, початок останньої видався теж доволі гарним... Їхали ми їхали, насолуджуючись швидкістю (100 — це в кайф) і краєвидами (уборка урожаю на полях, пахощі, жовті поля соняшників), і приїхали в ніч!

Ну, не те щоб уже ніч, але вечір пізній. Пора подумати про ночівку. Зупинились дозаправити свої чудо-байки і, все склалось! Як і більшість пішохідного (та й колісного) населення, заправник на нашому черговому піт-стопі виявив зацікавленність нашими мотиками і спорядженням. Я пояснив, що ми надумали з Рожівки по Криму й назад і запитав, чи є «неподалік» пристойне місце з річкою і лісом. «Є», — каже! «Як раз для вас — річка Ориська. Їдьте прямо і побачите». Те ж саме повторили хлопці на скутері з села Царичанка, де ми зупинились перекусити ряжанкою. Точно. Їхали прямо, було вже темно — повмикали фари на дальній, але побачили річку й «на нюх» прокрались до дуже зручного (як виявилось вранці) і дуже популярного (як виявилось вночі) місця. Влаштували табір, напомацки розбили палатку, поставили поруч мотики й завалились спати. Варити суп не стали. Куда вже варити — тут носа свого не бачиш. Спать...
І тут почалося. Річка-то, дійсно, знатна. Сєрьога спав як младєнєц, а в мене до півтретьої, час від часу, сни переривались на зовсім неінтелектуальні волання напівтверезих, і судячи з фраз, напіврозумовопоспіваючих, чи відсталих (хто звідки й як дивится). А що, й це може бути цікаво... Дивлячись на кого й з якого боку дивитись;) Та, врешті-решт, я теж ввійшов в царство Морфея, де на мене вже з нетерпінням чекали СНИ.

Передісторія.

Зібрались до Криму і по Криму на своїх мотоциклах. Я і мій двоюрідний брат Сергій (син тьотєчки-Надєчки). У мене й у брата по ендуріку — HONDA XL 250 Degree. Шлях запланували в Піденному напрямку через Арабатську стрілку та Керчинський напівострів, по узбережжю, по горам біля Ялти, далі понад морем до Севастополя, Євпаторії і миса Тарханкут.
Побачим, що з цього вийде... Нові напрямки, нові події, свіжі враження. Хтось відмовляв, хто схвально посміхався, хто тюкав. Та нам до цього діла ніякого. У нас попереду попередньо 14-16 днів з відкритими очима, серцями і душами!

День 2 — 27.07.2008 (Неділя)

Ох і сни ж у мене останнім часом. То котенят за пазуху збираю і ношусь з ними по двору, то в рюкзаку своєму знаходжу речі, таємно залишені мені на віддачу відомо ким, то сни з продовженням де я живу якимось паралельним життям. А сьогодні вночі (точніше під ранок) взагалі якийсь бішмардак снився. Вже й не згадаю, але враження сильні і стан післясонний такий, що не можу розділити — де реальність, де сон. А ще кажуть, що сни — не матеріальні. А відчуття мої зараз, коли проснувся? Вони що, теж нематеріальні? Тривога, чи радість — це ж прям щас, коли вже «тут», коли проснувся. Ладно, це на «потім»...


Проснутись, скупнутись, озирнутись, заварити чаю, тайчі, розбудити брата, поснідати й збиратись далі. Якщо коротко, то так все й було. Якраз коли ми вже поснідали зваренним супчиком й почали пакуватись, по берегам цієї чистої, але доволі вузької річки Ориськи збирались авто, напаковані бажаючими провести неділю з шашликами, п`янкою, дітьми, галасною музичкою і криками компаній-сусідів по ділянці берега.


Погляда в небо було достатньо, аби зрозуміти,...

... аби зрозуміти, що нам знову з дощем навперегонки. Він (дощ) нас було й зачепив при виїзді, але ми швидко відірвались. Я протер свій новий підтонований окуляр і дав газу, врубивши 5-ту (максимальну. Хоча на кришках наших Honda-мотиків цифрами по металу вирубано, що їх має бути 6-ть). Я про передачі. Інколи 6-ї, таки, не вистачає, але двіжок краще поберегти. Та, все ж таки... Трохи не вистачає!
 

Дорога. Днипропетровськ. Запоріжжя. Скоро Мелітополь, а відпочити і щось перекусити пора. І жопа, вибачте за нескромність, як згусток нервів, як пучок оголених електричних дротів різної полярності, що постійно замикають і коротять.

Привал. Щоби не порушувати вже майже традиції — обідати тільки «здоровою» пИщею, дорогу в 200 км закусували бєляшами, запивали фантою.


Отлічно. Нам далі. Вперед до сонця. Наступні пункти і ще 200 км — Мелітополь і за ним Генічеськ. В дорозі, за майже безглуздим збігом обставин — затримка авто на вузькій трасі до Генічеська, дощ нас таки наздогнав. Але не надовго. «Ендури» тримались на мокрому асфальті впевнено (навіть впевненіше за місця легкого здування від вітрів на Полтавщині).


То я, то Сєрьога показували один одному приклади делікатно-акуратного обгону «вялотєкущіх» транспортних засобів. Так, мало-помалу, під`їхали до Генічеська. Їхали через Фрунзе, щоб, єслі шо, зупинитись на тихому узбережжі. Не судилось. Звернувши на якесь поле в сторону моря, ми, все ж таки, помісили грязюки на своїх «танках». Ніхто не впав, але мотики були в багнюці особливо густої та цупкої консистенції, адгезійній здатності якої позаздрили б фарбувальні грунтівки.


По цій дорозі (якщо ці два рівчаки можна назвати дорогою) з людей в полі зустрілась тільки якась бабка. Я не звернув уваги, а брат потім розказував, що очі у бабці були навіть не здивовані, а наче з відтінком переляку при зустрічі з незрозумілим. Я уявляю, що вона побачила. Два інопланетянина на своїх космічних кораблях пливуть (в прямому значенні цього слова) по сильно намоченному дощем полі, куди зара й корову випустить не кожен розумний хазяїн. Зато тепер ми знаємо — до Генічеська немає місць біля моря, щоби можна було зупинитись з ночівкою. Одні обриви. На те вони і ендури, щоб їхати всюди.

Виїхали з грязюки на дорогу, купили на заправці дров, наповнили баклахи води й, вирішивши вже сьогодні в`їхати на Арабатську стрілку, подиркали далі до Генічеська. В самому місті підкупили продуктів і перекусили ряжанкою. Погнали!
 

НА початку Арабатки йде така собі непогана бетонка по одну сторону якої щільно вишикувались різноманітні санаторії, пансіонати і бази відпочинку, а по іншу (праворуч) приватний сектор. Кілометрів зо три. Потім приватний сектор зникає, санаторії йдуть ще довго, змінюючись, врешті-решт, то на вільні ділянки для палаток, то на закинуті чи то недобудовані за радянських часів бази відпочинку. Згодом бетонка обривається разом з будь-якими спорудами.

Ми на «чесній» Арабатці. Ура! Проїхали ще трохи вглиб, де мало машин і палаток і звернули з дороги до моря, вирішивши їхати по піскам, підшукуючи гарне безлюдне місце для ночівки. Не проїхати Арабатку, а залишитись тут на ніч. Ото воно.


Та чогось не вистачало. Якась незаповненність;) А раз природа не терпить пустоти, то цю нішу треба заповнити, що Сєрьога сповна виконав. Я їхав позаду вправляючись з заносами і качанням по піску, вчепившись поглядом в попереду також вихилясами маневруючого брата мото-ендуріка. В якийсь момент ніби хтось перемикнув на канал «Мотор» програма «Кращі падіння місяця».  

Салют піску, ледь помітний, але різкий резонансний кидок передньої вилки й заднього колеса в сторону... І мотоцикл, навантажений сумками і провіантом викидає свого вершника з сідла, намагаючись наздогнати його зверху. Але в якийсь момент передумує й залишається стояти колісами до неба, рулем, баком, сідлом в пісок. Така собі мото-асана

Зупиняючись, я проїзджав торчащий з піску мотик й побачив, що брат, після подвійного сальто, навіть не збирався поспішати ставити мотик. Він в захваті від того, що трапилося спостерігав картінку зі своєї сторони. Все обійшлось. Головне не зволікати на екіпіровку і тоді все буде ок. Звичайно ж і навики маневрування потрібно вдосконалювати. Та без падіннь, особливо на ендуро, не обійтись. Поставили мотик «на ноги», позбирали рештки від дзеркал, завели Хонди й поїхали далі. Отакі у нас хароші мотики.

Невдовзі, не вправившись з керуванням на глибоких ямах і горбах доріг Арабатки, навернувся й я. Але моє падіння було набагато скромнішим. Задня частина мотика впала на ногу, скрутивши мене в незручне положеніє. Підвівшись, поїхав. Слава ботам Diadora (дійсно туристично-ендуристичні мото-боти). Рекомендую (хоча вже нічого рекомендувати. Діадори немає, але є фірма Форма)! Треба поставити тут рекамну ссилочку на Колін сайт (до речі цей сайт також моєї голови діло — МотоКрейзіТаун, зацініть... ну, і якщо є мотик — то екіп у Колі класний)

Місце знайшли чудове, розбили табір і вже в ніч зробили вечерю. Брат ходив допомагати витягувати дев`ятку з пісків Арабатки — росіянки неподалік застрягли й попросили про допомогу. А я залишився біля нашого табору, насолоджуючись гуркотінням моря і виглядом рясно всипаного зірками нічного Азовського неба.

День 3 — 28.07.2008 (Понеділок)

Піднявся раненько й сфоткав світанок й мотики біля палатки на світанку, розвів вогник і заварив чаю, по ходу регулюючи тіло, дихання і енергію:) Сонце підщипуючи пригрівало, коли я зробив форму тайчі в обидві сторони. Сьогодні так... не дуже. Зачепило, але не вставило;)

Брат з`явився з палатки. Ми допили чай, з`їли супу, покупались й почали збиратись в дорогу.


З кожним збиранням результати покращуються: часу на процедуру витрачається все менше, місця для пакування вже вистачає настільки, що залишаються незаповнені сумки. Все, готові. Поїхали. Адже, на небі тільки й розмов, що про море!
 

Сьогодні визначний для нас переїзд — до Криму по Арабатській стрілці. Коля лякав, що нас здує вітром.

Нічого подібного. Не здуло. Класна дорога для туризму-ендуризму. Але на легковушці цією дорогою до Криму можуть поїхати або ненормальні, або обмануті місцевим населенням екстремали. Нам довелось таких спостерігати. На «десятці» тягнувся якийсь чувак зі своєю (а може й чужою) чувіхою. На початку дороги ми їх обходили, потім на наших тривалих фото-зупинках — вони нас наздоганяли.


А дорога цікава.

Як кажуть офроудери — «пральна дошка», вона ж — «шифер». З вихилясами, але без великих несподіванок. То з однієї, то з іншої сторони було видно воду. По ліву сторону — Азовське море, праворуч — залив Сиваш.


Десь напівшляху — посередині Стрілки зупинились подивитись на якесь хозяйство: подвір`я, хатинки, барани й овечки, люди. 

Чим вони тут живуть окрім своїх овечок і вилову риби? Тюкнули й поїхали далі. Все ж таки цікава дорога. Хоч вигуляли своїх «коней». Та й самі поупражнялись. Швидкість напочатку можна було тримати 70-80 км/год — доволі прямий шматок шляху (але решето-решетом). Останні 10 км до виїзду зі Стрілки це калюжі та повороти. Швидкість 40-60 км/год.
 

А сонце пекло. Добре що у нас правильна екіпіровка. Знову ж, боти Diadora (коли їдеш вони нормально продуваються, ніякого дискомфорту), куртки Icon з захисними накладками зсередини (без зимової підкладки вона продувається отлічно). Коля! Тут тобі респект, тассать. ДОбре діло робиш. Спасіба!
 

На горизонті з`явились споруди, по берегам авто з рибаками, а ще через метрів 200 — бетонно-щебнева дорога. Ух. Радості немає меж. Медаль за отвагу. Ура! Ми переїхали Арабатку.
 

Погляд в детальну карту Криму і дорога на Щьолкіно. Там вже вирішим, що будем робити.
 

В селі (не згадаю назви), перед Щьолкіно, Сєрьога зайшов взяти попити водички. Продавець, чи то власник кіоска виявився палким прихильником мотомандрівок. Казав, що, свого часу, весь Союз об`їздив. Да, раніше країна була побільше. Вірніше, кордонів не було, зате культури різні. Цікаво, мабуть. Так от. Цей дядько повідав нам, що в цих краях теж є місця, де можна побути подалі від суспільства, біля моря, ще й ліс неподалік. Татарка. За Мисовим.

Мені здалося, що цей чоловік, от просто так, був дуже радий нас бачити. Може ми нагадали його шальні прориви по безкрайнім просторам необ`ятної Родіни... Попрощавшись і побажавши, ми вирушили далі.
 

Заїхали на недобудовану Кримську АЕС, вірніше на територію зі спорудами, поки що не до кінця розібранними місцевим населенням на металолом. Заїхали так... Для галочки. Щоб було. Просто цікаво побачити місце перших фестивалів «Казантип».

В Щьолкіно скупились, розпитали як нам проїхати до Татарки і погнали. Місце шукали довго. Далеко від`їхали від пляжів щільненько викладенних тілами курортників. Дорога була в`язка пісчано-ракушнякова. А це означає, що ми знову добряче потренувались самі й надали своїм 250-м проявити їх ендурячі характери. Виманеврувавши з тропки на пляж, Сєрьога заднім колесом закопався майже по сідушку.

Витягли і поїхали далі. Залишалось небагато. Попереду вже виднілося місце, яке чекало на нас. Море, пісочок, зовсім недалеко ліс, а з представників виду Homo Sapiens тільки поодинокі джипери (та й ті в радіусі 1 км від нас).
 

Зупинились. Не поспішаючи, але доволі швидко розбили табір, поназбирали гілочок для вогню. Не в змозі впоратись зі своїм одвічним (скільки себе пам`ятаю) бажанням знати «А шо там?», я визвався піти до он того лісочку майже над самим морем (кілометрів з півтора від нас) назбирати ще дровішек. Ми ж тут на дві ночі і, якщо вкупі, то майже два дні.
Цей лісочок виявився ізлюбленим місцем «палаточників», судячи зі слідів, залишених минулою цивілізацією останніх. Зараз тут, окрім зграй здоровенних кузнєчиків чи то саранчі, нікого не було. Я нашукав оберемок, та ще й вирішив підхопити на плече балку для сидіння біля кастріку (ото вона в кліпі), вирішивши, що неї можна буде потрішки підсовувати в вогонь у випадку скрутного становища з дровами. Та ми на ній тільки сиділи і вона (балка) прийшлась для цього дуже кстаті.

Шоста година вечора, сонце ще гріє а в нас все готово. Можна позагорати, покупатись. Втома неначе чекала саме цього моменту й навалилась в одну мить, майже несподівано. Брик, і ти валяєшся, смакуючи присмаком пройденого шляху. В якийсь момент ти знову тримаєш руль мотоцикла й, в напівприсіді, слухаєш всим тілом і розумом що до тебе промовляє дорога. Ось ще один цікавий поворот по втоптаній пісчанці з ложбинкою. А ось, з якогось дива, вже асфальтована траса і ти вмикаєш поворот, обганяючи вантажівку. Шось не те. При чому тут траса, яка вантажівка? Я ж тільки-но їхав по бездоріжжю. Опа, неначе хтось змінив наступний слайд і ти знову мчиш по сонячній Полтавщині. Жовті голови соняшників колихає вітерець, розплескуючи хвилі солоної води по своєму пологому берегу. Якась яскрава крапка в лівому оці привертає всю увагу до себе. Це сонце. А ось і море. Піднімаючи глову, ти ніби переходиш з одного світу в інший, ніби висовуєш голову з кролячої нірки й починаєш сприймати світ через посередників, через органи чуттів.
 Задрімав...

День 4 — 29.07.2008 (Вівторок)

Умц-умц-цмц. казантіп жив! Хоч вітер заливав звук плескоту і розбивав хвилі майже об вуха, хоч ми заїхали дуже далеко, звідкілясь, десь з напрямку голого як коліно мису Казантіп, лунало гупання. Одноманітне, однотонне, безбарвне. Навіть на світанку, коли я вийшов проснутись, закинувши своє брєнноє тєло в море, а потім підставивши його під промені зірки на ім`я Сонце.
 Ка-зан-тіп.

Знову унц-унц-унц. Ні фіга ж собі, ковбасує когось! Сєрьога розказував, що у них в Броварах на дискотеках, засвітло ніхто не танцює — стидно! А може, це привид «чорного діджея», який любив одну денсівницю. Та їх розлучили, фестиваль перенесли кудись під Євпаторію (в село в влучною назвою по темі — «пОповка», з наголосом на першому складі). А діджея (само собою, того самого — чорного) залишили тут.

І кожну ніч... «чорний діджей»... приходить на мис... крутити свої чорні диски,... зі своїми чорними сетами.
 

ЧайОк. Ніби притихло. Сьогодні день на місці — відпочиваємо, купаємось, загораємо. Треба ж приїхати додому і сказати: «Дивись, Ма, який я чорний!»:)
 

Вода — клас, сонце замєчатєльне, діджей вже заткрувся, слава Всевишньому. Іділія! Але після обіду світило починає пекти, палити і смажити. Нахіхікавшись на пляжі під читання кузьмовського «Я, Побєда і Бєрлін», Сєрьога подався до палатки а я пішов добувати воду. Майже неподалік від нас, кілометрів зо два, виднілась якась споруда. Туди я й почалапав. То було санаторне селище Нижньоприморське, де я поповнив запаси води, підзарядив телефон і попив холодної пепсі. До хати, в наші палати.
 

Майже до 17.00 ми провалялись в палатці, ховаючись від сонця. Балакали про різне, гиржали і сміялись. Сєрьога не такий і великий економіст слів, як здається. Приємно отак побалакати з братом.


До вечора все залишалось спокійно і тихо. Тільки вітер ще хлистав хвилями берег. Азовський берег. Поки що...

 

День 5 — 30.07.2008 (Середа)

Сєрьога звівся ковтнути води, я проснувся. Ми обидва разом засміялись. Еріксон (не гіпноз, а телефон) показував 4.30 ранку. Чорний діджей робив свою чорну справу. Тудум-тудум-ту-умц-умц-умц-бам. Чим потрібно «навечерятись», щоб слухати це зблизька довже 2-х хвилин? А там же хтось, таки, є! Хвиля впала, на морі було тихо і тому звуки чорних сетів сюніч були виразнішими. Щоб ще хоть трішки поспати я накинув навушники і знайшов на iPod`i усипляючу музичку. Допомогло.
 

Через дві години ми вже пішли до моря, вирішивши покупати свої мотики і хоч як небудь промазати ланци (цепки). Поснідали, зібрались (це вже швидко) і вирушили. Сьогодні будемо дегустувати на сольоність ще й воду Чорного моря — нам в Судак! А зараз на іншу сторону Керченського напівострова.
 

Керчинський район — висушені від сонця безкрайні поля. Феодосія і прибрежні села та узбережжя — завалені тілами загорающих і дороги закриті кучею авто. Потихеньку, неспіша і ми вже в Судаку.
Два роки тому, з братами Жовтухами я їздив по Криму на вєліках (колись згадаю і про цю поїздку парою строчок) і ми зупинялись тут. Тоді мені дуже сподобалось. Побачимо, як буде на цей раз.

А на цей раз наші мотоцикли везли нас в центр до Кипарисової алеї. Здавалось, що тут нічого не змінилось. Зупинились в перевулку (там, де я гостював три дні під час веломандрівки по «ЮБК», яку в 2006-му розділив на трьох з Миколою і Дімою).
Через 20 хвилин ми мали номер (домік) зі зручностями: туалетом, душем, тєліком, холодильником і тд. Ще й зручно поставили у дворі мотики. Хозяйку звати Марина — приємна така жіночка.
 

Перепочивши, пройшлись містом а потім на пляж. Ну ні фіга ж собі, тут народіща! Хоч би на кого не наступити. Ну, і, звичайно ж, «Сладкая мєдовая пахлава»... і таке інше. Але є багато позитиву.

Тільки подумати, — ще вранці ми купались в Азовському морі, а зараз в Чорному.
Вечір вирішено провести в одному з напляжних ресторанів-кафе з живою рок-музикою. Сюди мене вели спогади дворічної витримки. Та, нажаль чи нащастя, як справедливо кажуть, — в одну річку двічі не ввійдеш. Побули, поїли, попили пива, послухали і пішли гулять по ночі.
Зате морозива наїлись від пуза!

 

І це тільки початок... Саме цікавіше — далі...

Друга частина подорожі до Криму і по Криму в 2008-му році двох братів з Рожівки.

Схожі записи:

Як я строю хату. Оформлення документів
Мої 365. 18-та неділя (09.04.2012 - 15.04.2012)
Мені сьогодні 33. І таке теж буває

Тільки для вас! В мене ще дещо є... На ту ж тему:

Мастерская интернет-технологий Wed-Invite
Метки: , ,    

Коментуйте вКонтакті

Навигация

Предыдущий пост: ←

Вже закрив коментування.

Про автора і цей сайт

Я - Андрій Марченко. А це мій особистий сайт. Це щоденничок одного рожівця - людини, родом з Рожівки, що народилась і живе в селі Рожівка, що на Україні. Я звичайний. Люблю свою землю, маю деякі скромні здібності і купу недоліків. Для чого цей сайт? Тут я збираю, по можливості, різні матеріали, а також веду свої записи-пам`ятки... такий собі літопис життя. Бо-ж, ще Джим Рон казав, що: "Цінним спадком для наших дітей є наші щоденники". Отаке.

----------------

Я - Андрій Марченко

Мене можна знайти ще й тут!

Свіжина …

Інші мої сайти і проекти

  • "Wed-Invite" Майстерня інтернет-технологій. Мій перший реально комерційний сайт.
  • "[в] СЕЛІ" Система сайтів сіл Броварського району
  • "Натур-Продукт" Інтернет-крамниця справжнього, натурального і екологічного.
  • "Сайт села Рожівка" Сайт моєї батьківщини, мого села Рожівка. Входить в систему сайтів [в] СЕЛІ.
  • "Я – Автомеханік" Інтернет-газета для автосервісу
  • Sunny: Wow, this is a great story. I really enjoyed it. Pulled me right in and I co1&8nl#d2u7;t let go. Has it been published anywhere? I like your Tweets, John, and have been noticing them for a while now. I happen to love stories that go beyond our daily lives and have action from other mysterious worlds. All...
  • Андрій Марченко: Дякую за респект і за уважуху дякую. Був поетом колись. І на мотику до Криму колись. Зараз так – все прозаїк да про заєк. )))
  • rum: Cлухай, чуваче! Та ти – Поет! Респект і уважуха!
  • Андрій Марченко: Багато версій місцеві аксакали, сидячи біля магазину, висовують. То, кажуть, можуть бути й свої недоброякісні елементи (є в нас такі підозрілі, не буду називати), або, таки, ті “строітєлі”, що взимку на сухарях сидять перезимовують в журавушці чи прилеглих. Але, коли минулого тижня в...

Контроль

Яндекс.Метрика